Полгар проти Соколова, Вейк-ан-Зеє 2005

Перемога завдяки атаці може здаватися набагато простішою, коли результат уже відомий. У цій партії мат, який білі могли підготувати наприкінці, спонукає сприймати весь попередній перебіг як неминучий поступ. Насправді це було не так. Соколов домігся активності, змусив Полгар перегрупуватися й зберігав тактичні ресурси, навіть коли його король уже перебував під серйозним тиском.

Партію зіграли 29 січня 2005 року в передостанньому турі головної групи турніру у Вейк-ан-Зеє, який тоді мав назву Corus. Ця перемога стала частиною повернення Юдіт Полгар до змагань. Вона набрала 7 очок із 13 і поділила четверте місце з Олександром Грищуком, Майклом Адамсом та Володимиром Крамником. Турнір виграв Петер Леко з 8,5 очка: перемога над Соколовим була цінним результатом у межах цього виступу, а не партією, яка сама по собі визначила перше місце.

Напруження виникло в закритому центрі, який не скував решту дошки. Чорні шукали шляхи проникнення на ферзевому фланзі, і білі мусили відповісти там, перш ніж розвивати атаку на позицію рокіровки. Ця деталь змінює характер перемоги: це була не просто гонка двох незалежних планів. Кожне просування змінювало можливості суперника й вимагало знову перевіряти, які фігури можуть залишити свої оборонні обов'язки.

Найпоказовіший момент пов’язаний із 34.Kf1. У розпал наступу Полгар зробила хід власним королем, щоб послабити контрудар. Цей хід не виграв матеріалу й не додав фігури до атаки; він усунув можливість напасти на ферзя із шахом. У завершенні збереглося це поєднання ініціативи й обережності: перш ніж перегрупувати туру для останнього удару, білі мусили захистити власного короля.

Чого результат не доводить

У A Game of Queens Полгар ставить під сумнів свої рішення на 17-му та 28-му ходах. Ця самокритика не дозволяє плутати перемогу з демонстрацією бездоганної гри. Завершальна атака не втрачає цінності, але не робить заднім числом усі попередні рішення правильними й не зводить роль суперника до пасивної участі.

За розповіддю Полгар, ідея з незіграного варіанта, якою вона поділилася з Міхаїлом Маріном, згодом надихнула його на перемогу над Хуліо Грандою в Андоррі 2012 року. Цей зв'язок належить до історії аналізу, а не до запису партії проти Соколова. Тут поєднуються два різні цікаві аспекти: як було виграно складну партію і що з неї вдалося взяти після завершення гри.